Дмитро Кошка із очевидним позивним «Кот» до війни викладав студентам екологію в НТУ «Дніпровська політехніка», паралельно займався фотографією та проводив різні розважальні заходи, такі як гра в «Мафію». У гарячому 2014-му брав участь у боях за Маріуполь, у звільненні Красногорівки й Мар'їнки; пережив поранення, а по тому – повернення у зону збройного конфлікту та повернення додому.

Нині «Кот» учасник проєкту «Моя історія – моя сила». Веде ютуб-канал «Кошкинибайки» , постить яскраві фронтові замальовки на своїй сторінці Фейсбук і задумується над виданням книги.



Як Збройні сили вперше «показали зуби»

На початку війни викладач мав статус офіцера після військової кафедри. Була готовність піти на фронт і водночас усвідомлення браку вмінь. Коли отримав повістку, прийшов до військкомату. І лише з другим заходом потрапив у 20-й батальйон територіальної оборони Дніпропетровської області. Це був добробат, і одразу стало ясно, що йтиметься про активні бойові дії, а не чергування на блокпостах.

Кошка згадує: «Нас зібрали десь в кінці квітня, 7 травня нас відправили в Маріуполь, 2014 рік, і от 9 травня – все, що там відбувалося – це все наша історія. Зате коли ми повернулися, приємно було, десь в газетах написали: «Вперше Збройні сили показали зуби».

Ще два тижні тому він читав лекції студентам в університеті, а сьогодні має командувати старшими за себе мужиками і приймати рішення, де ціна помилки – життя.

«Кругом кулі свистять, ситуація незрозуміла, працюють снайпери, люди помирають… - згадує Дмитро. – Тоді для Дніпропетровщини були двоє перших загиблих. Наш замкомбата Демиденко, він був в тій дільниці, яку захопили, його там вбили. І кулеметник, Олег Ейсмант. Просто переді мною снайпер зняв. Метрах в трьох-чотирьох».

На той момент навіть не всі бійці встигли постріляти з автомата на полігоні. Дмитрові, можна сказати  – пощастило, бо він  «встиг постріляти і з АК, з підствольника і кинути гранату, та отримати бодай розуміння того, як це працює». Дехто ж це розуміння здобував у бою.

Він згадує побратима з позивним «Якудза», який після маріупольських подій сидів і очманіло повторював: «Пятийдєнь, пятийдєнь, пятийдєнь…» «Що п’ятий день?!» - запитав «Кот». Той пояснив: «Перший день – мене призвали, другий день на полігоні я сидів у черзі, щоб кинути гранату, але до мене черга не дійшла, і через це я з автомату навіть не постріляв; третій день – присяга і виліт у Маріуполь; четверний день – ми стоїмо і охороняємо маріупольску міськраду; і п’ятий день – ось у нас уже двоє «200-х».


Підрозділ почав просуватися вперед

Згодом підрозділ почав просуватися вперед від кордону Дніпропетровської і Донецької області. Було звільнення Красногорівки. За задумом, Красногорівку і сусідню Мар’їнку мали брати одночасно, аби противник не зміг перекидати війська з одного міста до іншого.

«Ми зайшли в Красногорівку і таки взяли її, а взяти Мар’їнку одразу не вдалося» –  розповідає Дмитро. І на третій день, під час взяття цієї позиції, Дмитро отримав поранення.

«Мені прилетіло по ногах. Достріляв своє, відчув, що по ногах щось тече гаряче. Зрозумів, що мене поранили. Пацани мені джгути натягли, і все, мене повезли на лікарню. В принципі ми цю позицію зайняли».

Далі – кілька місяців у лікарні, реабілітація, повернення в зону збройного конфлікту.. Цього разу, в район Авдіївки. Там, перед Ясинуватою, підрозділ стояв до другої половини квітня. Потім «дембель» і повернення.


Переоцінка, фіксація досвіду. Проєкт «Моя історія – моя сила»

Із поверненням почалося осмислення досвіду. Розуміння, що фронтові історії потрібні не лише для історії загальної, а для сучасників, для людей, які не були «там». Спершу «Кот» робив нотатки у фейсбуці під відповідним хештегом. Потім почав вести ютуб-канал, де розміщує стислі артистичні відео-ролики з історіями. Про казуси в спілкуванні з місцевими. Про побратимів, не завжди впевнених у правильності свого рішення. Прості, кумедні, сумні, глибокі – але завжди життєві замальовки, що чіпляють за живе…

На курс по сторітелінгу «Моя історія – моя сила» привело прагнення критики і бажання розвиватися далі.

Нагадаємо, що на початку курсу були зустрічі наживо із Ольгою Онишко – психологинею та експерткою з кінематографу та сторітелінгу з Вашингтону. Ольга засновниця студії OliaFilm, досвідчена мультикультурна мультимедійна продюсерка, режисерка, відзначена Конгресом США, операторка і редакторка, має досвід роботи у телевізійній журналістиці (зокрема в «Голос Америки у Вашингтоні»). Вона, також є співавторкою інформаційних кампаній із медіаграмотності, зокрема для “Stop Fake”; працювала над відомими документальними фільмами «Три історії Галичини», «Жінки Майдану» та інші.

Зустрічі відбувалися під супроводом психологів у трьох містах: Бахмут, Запоріжжя й Дніпро. Учасників проєкту навчали унікальній методиці сторітелінгу, яка допомагає екскомбатантам не тільки опанувати базові навички зі створення якісних відеоматеріалів, а й розповідати власну історію, поступово звільняючись від психологічного напруження.


Другий етап проєкту «Моя історія – моя сила» і нове річище проєкту

В подальшому проєкт продовжився у онлайн-форматі. Окрім розповідей історії на камеру, розпочалася робота над тим, щоб ветерани могли записати свій досвід у вигляді тексту. І неважливо, якого формату буде цей текст: чи підпис до ролику на «ютубі», чи публікація в альманасі, чи нотатки у блозі, чи книга. Так сформувалася традиція зум-зустрічей під назвою «Ветеранська ватага» і відповідні зум-зустрічі із авторами-ветеранами, що вже мають досвід написання і видання книжок.

«Ну, на початку я очікував більшого, - признається Кошка щодо вражень від курсу. – Я записую на ютубі свої байки, я їх декілька років тому записав, це був як такий виклик собі, і в принципі, поки я пам’ятаю... Зафіксувати, щоб було, що згадати. Це в принципі такі просто веселі історії, небойові. Які можна дітям розповісти! І я розумію, що мені потрібна критика. Зазвичай люди, які дивляться, кажуть: «Клас, молодець! Давай!»  Ну блін, це не те. Так не стати кращим. І коли я потрапив в проєкт, я сказав: «О, клас, це якраз те, чим я зараз займаюся!» Довго випрошував, щоб мене розкритикувати –  але мене чогось ігнорували. А от ця друга частина онлайн, вона якраз те, що мені потрібно. Я отримую критику, і я бачу, як інші працюють над своїми історіями, можу чимось їм допомогти, десь переоцінити те, що я роблю. Тобто, бачу для себе позитив!»

Також, у Дмитра виникла ідея видати байки окремою книгою.

«Я думаю, що мабуть таки треба, - розмірковує «Кот». – Не для заробітку, а суто для себе. Я почав їх писати саме на фейсбуці, щоб вони були безкоштовними і доступними кожному. Тобто, за той час я назбирав 10 000 підписників, котрі реально читали. Там є хештег «кошкіни байки», але зараз їх реально важко знайти – роки пройшли… Тому, я їх намагаюся начитати в ютубі, як у мене там виходить – криво-косо… сучасна молодь, я зрозумів, не читає фейсбук. Щоб їм донести, треба відеоконтент. Ютуб – це спроба все таки достукатися до молоді, щоб вони зрозуміли, що це не страшно. Вони ігнорують тему війни, мені хочеться, щоб вони почули, зрозуміли, усвідомили, що, по-перше  – це не страшно, по-друге  – це необхідно, і по-третє, що головна цінність – це все таки життя, а не гроші, статуси і я не знаю, що вони ще собі понавигадують – кількість лайків…»


Як влаштований світ…

Ветеран признається: війна відкрила для нього, як влаштований цей світ:

«Тут в містах, усюди, він несправжній. Тут немає ризиків, справжніх небезпек, тут на чолі всього стоять гроші, а не життя. Потрапивши на війну, ти розумієш, що гроші – це ніщо, що головне – це життя, це люди, взаємини. Цінності зовсім інші. І от у цих байках, в кожній є частинка чогось, що я усвідомив на війні. І я хочу спробувати донести ті думки  – те, що я усвідомив на війні, до людей, щоб їм не довелося проходити війну для того, щоб зрозуміти те саме».


Для довідки:

Тренінги організовано ПРООН у партнерстві з ГО «Девелопмент Фаундейшн» у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу та уряду Королівства Нідерландів.