Останні вісім років іноді боляче проходяться по людських життях. Однак той, хто виживає, стає воїном. Людиною іншої якості, аніж раніше. Сильнішим, стійкішим, мудрішим. Едуард Кулініч – саме з таких. Він пережив окупацію рідного міста, полон та роки служби в розвідці. Важко уявити, скільки разів він дивом розминався зі смертю. І навіть після демобілізації три місяці тому він продовжує їздити на передову у якості волонтера. А також бере участь у проєкті «Моя історія – моя сила».


Проєкт "Моя історія - Моя сила" передбачає навчання унікальній методиці сторетворення - методу, який окрім того, що визначає для кожного можливість стати "сторіРежисером", також, допомагає відновлюватись у процесі творенні "власної історії"


Сучасна партизанщина

«Я був мешканцем Краматорська, був приватним підприємцем, в мене була своя справа, - згадує чоловік. – Потім почалася війна, в мене трошки «віджали» бізнес, тому що не можна було відкрито підтримувати українську армію. Ми жили як цивільні в своєму соціумі, а військові, які прийшли нас захищати – у нас із ними був контакт, у мене особисто, і я зробив невеличкий такий загін, і ми допомагали українській армії».


Волонтерити відкрито в умовах окупації було б самогубством, тому патріотичні мешканці влаштували такий собі партизанський загін.


«Тут не можна було друзям довіряти, нікому не можна було, - пояснює Едуард. – Все було під прицілом. Ми збирали допомогу і нашим військовим переправляли на аеродром, на блокпости, де стояли наші люди, чи треба було пробиратися через «сепарів», через мінні загородження».


За його словами, станом на 2014 рік відсотків 70 населення Краматорську підтримували Росію. Адже в кожного були родичі або зв’язки чи то з Росією, чи то з Донецьком. Багато хто їздив туди на заробітки. Зараз ситуація змінилася.


«Начебто заходиш в місто зараз, стороння людина заїжджає – місто українське, все… але ж мене не можна обдурити, я ж тут виріс! – сміється Едуард. – І я знаю, що 40% ще дивиться в бік Росії».


Про жахіття полону розповідає дуже неохоче та зрештою просить не публікувати жорсткоких подробиць тортур, мовляв, це лише моя історія. Він провів на підвалі міста Сніжного з 4 по 26 серпня 2014.


«Нас поміняли, - говорить він про своє визволення. – Просто це нікому не цікаво, як я провів полон. Не треба про це говорити. Це власне моє. Нас поміняли на синів одного з ватажків «ДНР». Який знаходився в полоні в української армії. Нас чотирьох – двох цивільних і двох військових поміняли».


Також він не розповідає подробиці своєї служби. Адже це був спецпідрозділ, і публікація спогадів могла би нашкодити справі.


«Зараз я просто звикаю до цивільного життя, - ділиться Едуард. – Сьогодні я знову був у волонтерських справах, вже двічі був на передку, відвозив їм речі, які необхідні. Я вже знаю армію зсередини, мене вже не можна обдурити, сказати, що ми такі нещасні, нам потрібні якісь там ліки, чи нам їжа потрібна. Одяг не потрібен. Те, що можна купити за гроші, армії не потрібно. Те, що не можна купити, це є сітки. Ну може якась консервашка, варенько, шкарпетки. Може бути. Але якщо цього не буде, то армія не загнеться. Але воякам дуже приємно, коли приїжджаємо, привозимо сітки. Сітки не можна купити в нас. В нас є білоруська сітка, фабрична. А те, що роблять волонтери, вона дешевше обходиться і більш якісна. А наше керівництво, і країни, і Збройних Сил, дивлячись на волонтерів, просто не пускають виробництво сіток в промислових масштабах. Тому що є волонтери. Тому що є в Києві, є в кожному місті України є люди, які сплетуть сітки і подарують… тому я рахую, що держава на цьому заощаджує. Просто на плечі волонтерів вона це спихнула».


Люди виснажені, але готові до бою

Окрім сіток, із тих речей, яких реально бракує, також будматеріали.

Колишній військовий зазначає, що свідомі громадяни Донбасу виснажені за ці роки.

«Я не кажу вже за гроші, - говорить він. – У нас балкони порожні. Всі килими вже віддані в 15-му, постільна білизна, яка на сітки йде, яка була зайва – два комплекти маєш, а п’ять віддали. Якісь речі, які можна порізати на сітки, вони вже віддані. І в гаражах чи на дачах, якщо в когось залишилися меблі непотрібні – вони вже в бліндажах давно. Використані, і може там вже згнили. Тобто, наші люди вже віддали все, і віддають! З задоволенням, просто. Аби тільки наблизити перемогу».


Він признається: його полон та служба важко далися його дружині, котра чекає на чоловіка у Краматорську. І зараз жінка переживає, адже у волонетрських справах Едуард може бути на передовій по місяцю.

Фронт змінив його, викорінивши його миролюбство та будь-яку емпатію до сусіда: «Тому що мене зробили таким. Після полону я ненавиджу росіян. Погані – вони вбивають моїх побратимів. А хороші – вони мовчать. І з їх мовчання погані ідуть далі. Тому що інші росіяни, які могли би їх зупинити, вони цього не роблять. Вони мовчки за цим спостерігають, не роблять ніяких кроків. Тобто, я дуже помінявся. Для мене Росія вмерла. Вся. У мене в Росії десь до десятка родичів є, таких кревних. Я не вважаю їх уже родичами. Вони не подумали, вони не заступилися».

Однак, ці роки зміцнили віру в себе і в людей поруч.

«Не дивитися зараз телевізор, просто не дивитися, - наполягає він, коментуючи загрозу масового вторгнення. – Тому що я всі свідчення з тої сторони маю. Я знаю зсередини свою армію, можливості нашої армії, і я знаю, що ми зупинимо. Вони не пройдуть зараз, це не буде 14-ий рік. В нас вже стільки зброї накопичено у людей, кожна оселя, кожна квартира – це вже буде фортеця».


Про себе ж говорить: «Я перестав боятися вже в 2014-му. Я вже своє відбоявся. І в полоні, і у всіх цих окупаціях. Все. В нас мало хто боїться вже. В нас люди вже нормальні залишилися».

Коментуючи ситуацію з російськими паспортами мешканців тимчасово окупованих міст, він запевняє: запроданців не люблять ніде, і нагоди легально «зачепитися» в Росії ці документи не дають:


«Просто я вивчав це на рівні наукової дисертації. Людина з Донецька отримує російський паспорт, який не дає їй права працювати в Росії за спеціальністю, але є варіанти. Є варіант поїхати в село, купити якусь занедбану халупу, прописатися, після того «втратити» паспорт і якимось чином його відновити уже як прописаний в Росії, в якійсь халупі, і тоді може бути – може бути, можна буде десь в якусь Сизрань поїхати і прописатися уже по-нормальному. Всі люди, які живуть в Донецьку, вони мають паспорти, але їхня серія паспортів не дає їм змогли поїхати за кордон по-нормальному, тому що вони є запроданцями – для всього світу. Також і в Криму – теж саме».


Про досвід участі у проєкті «Моя історія – моя сила» має двояке враження:

«На проєкті мені дуже подобалося, що ми з ветеранами зустрілися, ми познайомилися з Мартою і Ольгою, ми подружилися, ми маємо спілкування якесь. Сам проєкт… Два дні була ейфорія, я вже думав, що я навчуся бути режисером, а потім все в онлайні…в мене якось воно нанівець все зійшло. Проєкт дуже добрий, супер-добрий! Але я свою історію не закінчив. Тому що я не придбав за два дні ті знання, які я хотів би мати. Для того, щоб зробити звук, світло, знати, як монтувати сюжет, як накласти музику, як накласти слова. Два дні – це дуже мало!»


Робота над його історією ще триває.

Як власне і сама його історія повернення з фронту.



Інтерпретації та погляди представлені у статті є виключною відповідальністю екскомбатантів та авторів і не обов'язково відображає погляди ГО «Девелопмент Фаундейшн».